"КРИК".
8 червня 2016 року – це день роковин по відходу в інший світ самобутнього митця – філософа Олексія Ямбиха. Але його творам, певен, дарований буде довгий вік – яблуневим садам, рибцівським ставкам, великому циклу робіт на релігійну тематику, картинам містично – езотеричного змісту. Близько трьох років ми з Олексієм Івановичем плідно співпрацювали, результат – квадроцикл текстів мого авторства про цього неординарного живописця, останній текст має ім’я – «Крик»…
Цей текст у дещо зміненому вигляді був опублікований у загальнодержавному тижневику «Культура і життя», №6 – 7, від 14 лютого, 2014 року під назвою «Почуймо крик». Чи ж буде почутий крик? Котрий талановито відображений малярською іномовою одним з кращих митців Полтавщини, другої половини віку 20 – го, початку 21 – го. Світлій пам’яті чудової людини присвячується цей крик…
«КРИК.»
Що потрібно задля того, аби докладно пізнати, зрозуміти, проникнутися творчістю митця ? Чинників таких чимало. Але найголовніше, – потрібно ретельно придивитися, вивчити, у якій атмосфері знаходиться творча особа, що її оточує, якими думками і ідеями вона дихає. Обов’язково треба зануритися у мікрокосмос митця, у той світ в якому він живе. Збігнєв Герберт колись написав:» Якщо вже збираєшся в подорож, нехай вона буде довгою. Тільки тоді зможеш пізнати людей.» Солідаризуюся з думкою відомого представника польського народу, бо і сам намагаюся подорожуючи, дотримуватись вище мовлених засад.
У затишній, гостинній домівці відомого митця Полтавщини – Олексія Ямбиха гостював неодноразово. Скажу без перебільшення, діалоги з Олексієм Івановичем про, – малярство ( українське і світове), історію України, звичаї і традиції нашого народу, про віру Христову, як основу життя людини, та багато чого іншого, не забуду ніколи. Незважаючи на те, що митець від народження – чистий полтавець, а я із Закарпаття, під час щирих, змістовних розмов, стільки віднаходиться спільного… Тому що українці, перш за все.
Пізнаю і буду продовжувати вивчати творчість цього художника, у колекції якого немає прохідних, комерційних картин. Хоча, посеред чималого доробку, завжди знайдуться такі роботи, що запам’ятаються особливо. І є одна, яка не тільки залишилася у пам’яті, а й непокоїла душу, бо навіть назву має тривожно- об’ємну – « Крик». Ця картина, можливо на перший погляд, ні про що надто важливе не промовляє. Та це тільки так здається… Полтавський митець малярською мовою звертається до нас, нині сущих, з такими думками, порушує такі проблеми, які … і вночі спати не дають.У цьому творі є осмислення і переосмислення прожитих років і пережитих негараздів та лих. То і крик душі, тому є надія, що він зачепить струни душ інших людей, котрі ще не оглухли духовно.
« Не сумнівайся, – кожне слово твоє, кожен крик,
Навіть вигук неусвідомлений, політавши по світу,
Знову відлунням до тебе повернуться…»
І ще: «… бо кожне слово, кожен вигук,
кожен крик – -це зелений листок із дерева твого життя…».
Як чудодійно переплітаються, перегукуються рядки вірша львівського поета Романа Кудлика з картиною «Крик».
Цей мистецький твір насичений драматизмом, печаллю, і завуальованою народною мудрістю.Крик у одному з сенсів: це і пробудження, і струс від байдужості, від заціпеніння. Цей крик роздирає морок ночі, сповіщаючи, що вже світає, а за світанком – день.Один день з багатьох, подарованих нам Господом. Бо не просто так , ось уже близько тридцяти літ основною творчою тематикою Ямбиха являється релігійний живопис. Це звернення, прохання, крик митця – християнина, звернений до людей:» Живім по заповідям Христовим, бо інакше не бачити добра…». На думку Олексія Івановича, – сучасні українські художники мало уваги приділяють християнській тематиці. Говорить так:» Диктувати їм , що потрібно малювати не годиться, самі повинні визначатися. Я шкодую по доброму тих, що не прийшли до Бога у житті.»
Людина кричить, коли їй болить. Кричать також птахи. Чули, як кричать сови у сонній діброві? Цей крик, як пересторога, попередження про небезпеку. Індивідуально – малярським способом художник хоче докричатися до земляків, – що дуже вже забагато діється « на нашій, не своїй землі» того, чого не мало б бути апріорі. Значна частина українського громадянства зреклася рідної, материнської мови. Забули, загубили традиції, звичаї, пісні. Цим самим, не усвідомлюючи, що чинять,- та просто розривають невидимий зв'язок з рідною землею, а Земля – це Матінка годувальниця. Де зараз можна почути вечірній спів дівчат, або гуртовий спів? Хіба що подекуди в Галичині. Було колись, що і в радості, і в біді співали, оцим співом несли і доносили у широкі світи, до самого неба, найспівочішу, наймелодійнішу мову. Чаруючим співом, що містив у собі щось магічно – медитаційне, заспокоювали душу.
Ну ж бо, добряче напружимо пам'ять, чи не допомагав спів у перемогах? Звісно, що так! Доволі пригадати пісні героїчної полтавки Марусі Чурай. То як докричатися до сучасних малоросів, аби навернулися до рідного слова, до рідної пісні? Життя стане інакшим, кращим. Не зважаючи на розмаїтість українців у різних краях, прийдемо до одностайності, адже може бути – ЄДНІСТЬ У РОЗМАЇТОСТІ ! Народ мусить мати високу духовність, щоб не втратити своїх коренів остаточно. Дерево гине, коли засихає коріння. Якщо народ звільнився від окупації, але продовжує розмовляти чужою мовою, в енергетичному плані від окупації він не звільнився. У такій державі не буде ладу. Ті країни, де діють дві, або більше офіційних мов з часом розпадуться, не дивлячись на економічні вигоди. Чи буде почутий крик? Хочеться, щоб він не став криком волаючого у пустелі.На різних каналах ТБ, у ЗМІ, у великих містах зникає українська мова. Так не повинно бути, бо у світі немає другої України, другого Дніпра, другої такої мови нема. Кричати може і нічний електропоїзд, як у поезії Наталки Поклад:
«… іще одною електричкою
Влетиш у озвірілу ніч
Яка зіжмаканими криками
Вершить якийсь зв'язок сторіч…».
Озвірілі ночі, їх творять озвірілі нелюди, що очманіли від вседозволеності. Неодмінно, на зміну цим ночам прийдуть нові дні, ясні і світлі. Хочеться вірити словам іншої, видатної поетеси: « Й зачнеться ізнову від муки родильного крику. З- під ржі тисячліття залізом держава зросте. І Рюрик країну ще раз нарече « Гардаріка». І Ольгу й Олега впізнають і море, і степ.» Цей крик буде свідчити про народження оновленої держави, на чолі зі справжніми державниками і українським змістом. Година ця вже недалека…
Між першим криком і останнім, проходить, минає життя людське. Тому творім добро, своєму народові, державі, родичам, сусідам… Залишаймося українцями, на тій території, яку вділив нашому народу сам Всевишній. Олексій Ямбих все своє творчо- свідоме життя саме це і робив, дарував нам красу своїх чудовезних картин, продовжує це робити !
Андрій Будкевич- Буткевич, дослідник мистецтва.