«Хмільний запал знов збуджує уяву, що ми здавен великими були…», - з Юрія Завгороднього.
Переднє слово перше.
Усе частіше ми маємо змогу спостерігати чергову перемогу рутинного, колективного, заздалегідь розписаного; над - спонтанним, натхненним, творчим, можливим тільки в царстві ІНДИВІДУАЛЬНОГО.
Герой роману «Зошити дона Рігоберто» з цього приводу казав наступне: «Досвід громадської діяльності допоміг мені усвідомити ілюзорність будь – яких соціальних утопій і перетворитися в адепта індивідуалізму – став противником корпоративного рабства в його моральному, ідеологічному, психологічному аспектах, противником настільки послідовним, що навіть черга в кінотеатр – я кажу цілковито серйозно – притісняє мою свободу (хоча стояти в чергах все одно доводиться) і перетворює мене в людину з маси…».
Переднє слово друге.
Прилетіла звідкілясь думка, що у геніального художника повинна бути манія. Манія художників – це найцікавіше що є в живописі ! ? Не буду твердити що є певна манія у молодого митця з Полтави – Дмитра Білоконя, а от три складники у його творчості, на сто відсотків присутні. Не знаю також, чи прагне він стати великим художником, а прагнути таки потрібно! На нещодавньому пленері, який проходив поблизу загадкового поселення Деревки, під час камерної розмови у колі художників, Анатолій Лавренко відверто сказав : «Хочу стати геніальним митцем». Браво!...
Основа тексту.
Дмитро Білокінь, зацікавлення до мистецтва у якого пробудилося завдяки бабусі – Ніні Олександрівні, вчительці математики і фізики. Він з того легіону творчих людей, яких доля мистецька «помітила» у малечому віці. У три роки намалював першу картинку – «Бичок».
Та повернімось до триєдності його діяльності, художник – графік, кераміст, музикант ( грає на ударних інструментах ). « Усе з графіки почалося. Для мене це найшвидший спосіб фіксації думки. Графіка – то кардіограма, у якій пульсує ритм, як у музиці…», – тлумачить своє розуміння художник.
У графічних роботах цього автора живе динамічна лінія, експресія, він вишукує різноманітні ходи, але такі, щоб твір не втратив художньої цінності. Його картини містять у собі музичну мелодику, поетичність, навіть навіюють елементи танцювальних рухів. МАЛЮНОК – ТАНОК – ПЛАСТИЧНІ РУХИ У ТАНЦІ…. Митець зізнається: « Під час малювання одного разу почув звук флейти, він плив у повітрі…».
Чудова поетка Наталка Білоцерківець писала:
«… на повен зріст
Саксофоніст
У блаженну пітьму
Гра не знати кому
В золоту трубу
У нічній трубі
Він сурмить весну,
Віддану йому…».
… один відступ на мить, наші далекі пращури були представниками великого народу – оріїв, русичів, лелегів – укрів. Хіба у нащадків великого народу може не бути великих митців ?
«В подертім ореалі тої Слави
Що проминула невідомо де й коли
Хмільний запал знов збуджує уяву
Що ми здавен великими були…».
Юрій Завгородній.
Уважно роздивляюся його графічні роботи – «Молох», Портрет музиканта» (Браяна Іно), «Стан молитви», «Автопортрет самого себе зі сторони», «Портрет батька з дитинства його». Навіть назви володіють магнетизмом. Він шукає свої образи, та їх малярську інтерпретацію. У малюванні допомагає музика і заняття керамікою. Коли пише картину « … лінійно накладаються силуети, плями, з’являється структура…», – уривок з мовленого. Пластика рухів під час роботи кераміста, пластика рухів у танці,у нього увиразнюється пластика ліній – ритмів у картинах, або може, ритмічності ліній. Не дивлячись на молодий вік, Дмитро Білокінь оволодів тим, що іменується: авторською технікою письма. Розгляньмо дві прекрасні роботи, котрі були представлені на всеукраїнській виставці у Лубнах. На ній яскраво заявили про себе окремі молоді художники, Дмитро серед тих, небагатьох. Радісно на душі від того, що Лубни нагадали усім, що це не простий райцентр, а місто – де шанують і розуміють малярство.
Дві роботи здібного художника, важко віддати якійсь із них перевагу, та й не потрібно. Тому, перша з них – «Радісна тиша». На передньому плані – дерева, кущі, чи то старого парку, чи лісопарку, позаду – дзвіниця і бані церкви, вище – тільки небо Полтави, усе тло освітлене відблисками променів, вони радують око багатством відтінків. Справа, в куточку роботи, частина металевого електричного стовпа, він теж рветься увись. Не шукав відповідника цій картині в українській поезії, він сам знайшовся:
«… в блідому тумані
Недовершених образів, слів,
Пропливуть церкви златобанні,
Коливаючи щогли хрестів…».
Андрій Охрімович.
Уважно зосередившись, придивімося до другої картини – «За обрій». У пам’яті виринули висловлювання містика сучасності ОШО : «Класика незайманості – одне з найглибших розумінь сутності природи. Я називаю це розумінням, а не доктриною, філософією, тому що воно не має стосунку до інтелекту, воно екзистенційне. Людина, яка говорить про нього, не говорить від розуму. Вона промовляє не від себе, вона просто порожній провідник того, що саме сутнісне захоче промовити з її (людини) допомогою…». Картина «За обрій», це спроба митця зазирнути за межу… А розпечений диск сонячного світила, що поволеньки прагне сховатися за обрій Такої Землі, яка :
« А цій землі нічого не забракло –
Ні рік, ні моря, ні озер, ні трав.
Найперший скіф, молодший син Геракла,
Собі роздольне царство вибирав».
Ліна Костенко.
Замінник епілогу.
Щоб вдалося вам Дмитре вийти за рамці «полтавськості», а згодом здобути – всеукраїнську відомість, а там… і Європу мистецьку прихилити до своїх робіт, але зберегти при цьому у кожній картині – і «полтавськість», і українське начало.
Андрій Будкевич.